Основні трудові права працівників - Мої статті - Каталог статей - chtdipp
П`ятниця, 2016-12-09, 18.20
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Категорії розділу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Головна » Статті » Мої статті

Основні трудові права працівників

Основні трудові права працівників

Право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. Це закріплено в ст.2 КЗпП України.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

У сучасних умовах положення ст. 2 КЗпП не можна розглядати як суто декларативні. Право на працю - це право, яке в силу ст. 55 Конституції України повинне захищатися судом. Формулювання права на працю, дане в ст. 43 Конституції України, значно менше обтяжує державу перед працівником, якому надане право на працю, ніж ст. 2 КЗпП.

Якщо ця норма встановлює, що право на працю забезпечується державою, то ст. 43 Конституції обов'язок держави забезпечувати право на праці не закріплює. Це аж ніяк не є підставою для твердження про те, що ст. 2 КЗпП не діє тією мірою, якою вона виходить за межі ст. 43 Конституції України. Права, надані громадянам Конституцією, не можуть обмежуватися законами і підзаконними актами, однак вони можуть доповнюватися.

 У трактуванні змісту права на працю ст. 43 Конституції також істотно відходить від ст. 2 КЗпП. Якщо ст. 2 КЗпП під правом на працю розуміє насамперед право на одержання роботи, то ст. 43 Конституції право на працю трактує як можливість заробляти собі на життя працею, яку громадянин вільно вибирає або на яку вільно погоджується. Гарантій щодо перетворення можливості (заробляти собі на життя) у дійсність Конституція України не містить. Отже, сьогодні держава не забезпечує права на одержання роботи, а лише проголошує право на працю як можливість заробляти. Визнання такої можливості в ст. 43 Конституції не може бути підставою для пред'явлення позову до суду про надання роботи, якщо тільки державним органом або власником не порушені якісь більш конкретні обов'язки щодо недопущення дискримінації, прийняття на роботу, надання роботи та оплати праці конкретної особи. Не є такою підставою і ст. 2 КЗпП.

 До змісту права на працю ст. 2 КЗпП включає право на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Це відповідає зазначенню в ст. 43 Конституції на право громадянина на працю як право на таку працю, яку він вільно вибирає, чи на таку працю, на яку він вільно погоджується. Неважко, однак, помітити, що при спробі тлумачення права на працю як такого, що входить до змісту правовідносин, суб'єктом, обов'язок якого кореспондує цьому праву, повинна визнаватися держава. Але сьогодні немає того правового механізму, який давав би можливість потенціальним працівникам заявити до держави відповідні вимоги та примусити її виконати обов'язки, що кореспондують праву громадянина і людини на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Не варто сподіватися, що такий механізм з'явиться в перспективі.

 Стаття 43 Конституції доповнює зазначене трактування права на працю забороною застосування примусової праці. При цьому робиться застереження про те, що не є примусовою працею військова та альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний чи надзвичайний стан. Частина 2 ст. 1 Закону «Про зайнятість населення» також містить формулювання, що забороняє застосування примусової праці, однак допускає встановлення законодавством винятків з цього правила. Встановлення будь-яких винятків із правила про неприпустимість застосування примусової праці не відповідає Конституції і юридичного значення не має. У Законі «Про зайнятість населення» (п. 2 ст. 1) пояснюється також, що добровільна незайнятість не є підставою для притягнення громадян до адміністративної або кримінальної відповідальності.

 Право на працю відповідно до ст. 2 КЗпП передбачає оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Стаття 43 Конституції України також передбачає право працівника на заробітну плату в розмірі, не нижче від встановленого законом. Це право може захищатися, в тому числі і шляхом звернення з позовом до власника (уповноваженого ним органу), з яким працівник уклав трудовий договір і який порушив право працівника на оплату праці в розмірі, не нижче від встановленого державою мінімуму.

8. Обов'язок держави забезпечити громадянам право на працю, що випливає зі ст. 2 КЗпП, розкривається у другому реченні частини першої зазначеної статті шляхом зазначення на більш конкретні обов'язки держави перед працівниками (громадянами).

 

Інспектор праці

О.Залуговський

Категорія: Мої статті | Додав: chtdipp (2014-05-29)
Переглядів: 741 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: