Пошук
Друзі сайту
| Головна » Статті » Мої статті |
Реалізація і захист прав людини.
| Питання прав людини є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх світових держав. Забезпечення прав і свобод людини, їх практична реалізація є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому. Права людини – це соціальна спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення своїх різнобічних матеріальних та духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами . Захист прав людини є одним із головних завдань міжнародної спільноти. Тому в цій галузі існує близько 300 декларацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визначених світовим співтовариством. Цей процес набув особливої інтенсивності після закінчення Другої світової війни, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій. І нині одним із найважливіших міжнародних актів із захисту прав людини і громадянина є Загальна декларація прав людини. Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) була прийнята й проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, вона стала документом, навколо якого зосереджено роботу правників та фахівців у галузі прав людини. Тому цей невеликий за текстом акт, що складається з преамбули та 30 статей, не тільки визначив цивілізаційні ознаки суспільства, центромякого є людина, а й загалом утвердив повагу до прав людини як первісний обов’язок держави. Головну думку Декларації коротко можна висловити так: у кожної людини на землі є його невід'ємні права, вони є основою свободи та справедливості, загального миру. Розвиваючи кращі демократичні традиції людства, Декларація в перших статтях проголошує цінність кожної, без жодного винятку, особистості і одночасно з цим цінність людського братства (ст. 1, 2). В наступних статтях послідовно проголошуються громадянські, політичні, економічні і соціальні права і свободи: право на життя, на свободу та особисту недоторканність (ст. 3); рівність перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії (ст. 7); заборона рабства, тортур, жорстокостей (ст. 5); право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання. Вона стала першим документом універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально- економічні та культурні права. Багато держав світу, зокрема Україна, вмістили посилання на Загальну декларацію прав людини або її положення у свої конституційні акти. Стаття 4 Загальної декларації прав людини проголошує: «Ніхто не повинен утримуватися в рабстві або підневільному стані; рабство й работоргівля забороняються в усіх формах». Прямого відповідника цієї статті немає в нашій Конституції, лише в статті 43 зазначається, що «використання примусової праці забороняється», власне, нічого не сказано про рабство. Це є досить претензійним твердженням, що у високорозвиненому суспільстві рабства немає. Удосконалюється суспільство, удосконалюється держава — удосконалюються форми рабства. На сьогодні існує таке поняття, як «примусова праця». Визначення терміну «примусової праці» встановлено у Конвенції Міжнародної організації праці (далі МОП) 1930 р. про примусову працю. Згідно зі статтею 2 Конвенції примусова праця означає «будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої – небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг». Стаття 7 Декларації проголошує рівність людей перед законом. Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Важливим чинником рівності є надання жінкам однакової з чоловіками можливості брати участь в економічному і соціальному житті, усунення дискриминації в усіх аспектах трудової діяльності. Згідно з статтею 24 Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професіональній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг, створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Відповідно до Конституції України і ст. 22 КЗпП забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, а також будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладенні, зміні чи припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у профспілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. Загальна декларація прав людини у ст. 23 закріплює право людини на вільне обрання праці або вільне погодження на неї. Таким чином, кожній людині належить виключне право розпоряджатися своїми здiбностями до працi. Разом з тим право на працю означає, що людина має вiльний вибiр не тiльки професiї, роду заняття, а й право iгнорувати будь-яку трудову дiяльнiсть. У ст. 43 Конституції зазначається, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно- технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Стаття 24 Декларації закріплює право кожного хто працює на відпочинок. Це право закріплене у статті 45 Конституції України та забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Законом встановлено, що нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень, а щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік. Державі належить контроль за організацією та умовами найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у законодавстві (в нормах трудового, адміністративного, кримінального права). Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об’єднаннями громадян.Держава, як орган, який встановлює правила поведінки роботодавців і найманих працівників на ринку праці, забезпечує контроль за дотриманням встановлених нею норм законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань трудової та пов'язаної з нею діяльності. Головний державний інспектор праці О.І. Бура | |
| Переглядів: 967 | Рейтинг: 5.0/1 |
| Всього коментарів: 0 | |